Учениця
У нашім залі на столі
Портрет стоїть у рамі.
Він всім знайомий –
І мені, й татусю , й мамі.
З портрета дивиться на нас
Землячка-поетеса.
Це – гордість нашої землі,
Нескорена, незламна Леся.
Автор За
вікном зима. Саме в таку пору понад 100 років тому, на Волині, у
Новоград-Волинську ( нині це Житомирщина), у сім’ї Косачів народилась донька
Лариса. Синьоока, білява дівчинка (вчитель показує портрет) , із душею
гордою і ніжною, серцем лагідним і чистим, характером сильним,
волею незламною. Мама називала її
Лесею.
Учні читають
вірші
|
На зеленому горбочку…
На зеленому горбочку,
У вишневому садочку,
Притулилася хатинка,
Мов маленькая дитинка
Стиха вийшла
виглядати,
Чи не вийде її мати.
І до білої хатинки,
Немов мати до дитинки,
Вийшло сонце,
засвітило
І хатинку звеселило.
|
Струмок
З гір на долину
Біжу, стрибаю, рину!
Місточки збиваю,
Всі гатки, всі запруди,
Що загатили люди,-
Бо весняна вода,
Як воля молода!
|
Дощик
…Дивлюся ранком-
вже заволочене
серпанком
сіреньке небо,
далі став помалу й
дощик накрапати,
І вогким холодком до хати
|
Автор Це
потім вона стане великою поетесою, це потім її мужній голос пролунає на всю
Україну і на весь світ.А поки що росте собі звичайна дівчинка. Не зовсім,
правда, звичайна. Все її цікавить, захоплює, чарує: і чому веселка схожа на
барвистий пояс, і чому пташки по-різному співають, і про що гомонять старезні
дуби, що верхів’ям сягають хмар.
Учні (двоє) читають
вірш
|
Вишеньки
Поблискують черешеньки
В листі зелененькім,
Черешеньки ваблять очі
Діточкам маленьким.
Дівчаточко й хлоп’яточко
Під деревом скачуть,
Простягають рученята
Та мало не плачуть:
|
Раді б вишню з’їсти,
Та високо лізти,
Ой, раді б зірвати,
Та годі дістати!
«Ой вишеньки-черешеньки,
Червонії, спілі,
Чого ж бо ви так високо
Виросли на гіллі?»
|
«Ой того ми так високо
Виросли на гіллі –
Якби зросли низесенько,
Чи тож би доспіли?»
|
Автор Зростала
Леся у великій дружній родині, де панували повага й любов одне до одного. У
родині було двоє хлопчиків і четверо дівчат. Малою Леся найбільше товаришувала з братом Михайлом, який
був старший за неї на півтора року. А що вони були завжди нерозлучними, то їх
прозвали спільним прізвиськом – Мишолосіє.
Учень читає вірш
Веснянка
Сестрі Олесі
Як яснеє сонце Як
бідну первістку,
Закине свій
промінь ясний Дочасну,
морози поб’ють
До тебе в віконце, - І кущик
любистку
Озвись на привіт весняний. Холоднії роси поллють,-
Олесю, серденько, Не плач, моя роже,
Співай веселенько! Весна
переможе!
Весняного ранку
Весняного ранку
Співай, моя люба, веснянку!.. Співай, моя люба, веснянку!
____________________________________________________________
Учні
розігрують сценку.
Ведучий.
Леся
виростала в гарній, великій родині - мала трьох
сестер: Ольгу, Оксану, Ізидору та двох братів: Миколу та Михайла. Діти змалку
одягалися в народне вбрання, товаришували з однолітками-односельчанами, з
ранку до вечора гасали з ними босі зрошеними волинськими луками.
Михайлик.
Лесю! Лесю!
Де ти? Лесю.., (Побачив її на дубі). Злізай швидше, зозулько, додому пора.
Леся (стає
на пеньок).
Гарно мені?
Михайлик.
Наче мавка.
Вдома не впізнають. Скажу, що впіймав у лісі. Ну пішли, бо вже вечоріє.
Леся.
Михайлику, братику, ти ж не
кажи мамі,що я була на дереві.(Виходять)
Звучить пісня
Музика М. Ведмедері
Слова Г.
Клок
«Немає України
без калини»
|
Немає України без калини,
як і нема без пісні солов'я:
а ми народ, зернина від
зернини,
в біді і щасті ми одна сім'я.
Немає України без тополі,
як і нема без сонця сяйва дня.
Ти без коріння перекотиполе,
а корінь там, де вся твоя рідня.
.
|
Без рушників немає України,
як без любові і життя нема.
Душа без Украіни мов руїна,
пуста і мертва, холодно німа.
Немає України без вербиці,
без сивого Славутича Дніпра.
Нап'юся живодайної водиці,
в ній зачерпну любові і добра!
|
Автор Родина Косачів належала до старовинного
українського роду, батьки були освіченими інтелігентними людьми, які дали своїм
дітям чудову освіту.
Батько
Лесі Петро Антонович Косач був
правником. Ще зі студентських літ увійшов до українського товариства «Громада»
і постійно підтримував матеріально різні українські громадські справи.
Хоча Леся жодного дня не ходила до
школи, не сиділа за шкільною партою, проте, завдяки матері, здобула гарну
освіту, вивчила декілька іноземних мов – французьку, німецьку, грецьку,
англійську, італійську, польську, болгарську.
Учениця
читає вірш
|
Вечірня година
Коханій мамі
Уже скотилось із неба сонце,
Заглянув місяць в моє віконце.
Вже засвітились у небі зорі,
Усе заснуло, заснуло й горе.
Вийду в садочок та погуляю,
При місяченьку та й заспіваю.
Як же тут гарно, як же тут тихо,
В таку годину забудеш лихо!
|
Кругом садочки, біленькі хати,
І соловейка в гаю чувати.
Ой, чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула
біленькії хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише.
|
Автор Мати
Лесі Українки Ольга Петрівна Косач походила зі старовинного роду Драгоманових,
була письменницею. Свої твори вона підписувала псевдонімом Олена Пчілка. Де б
не жила велика родина Косачів, мати завжди заводила пасіку. Вона любила
спостерігати, як невтомно трудяться працьовиті
бджоли.
Своїм дітям вона дає освіту рідною мовою.
Для цього їй довелося організувати школу вдома.
Учні читають
вірші
|
НІЧ
То була тиха ніч-
чарівниця,
Покривалом спокійним,
широким
Простелилась
край неба зірниця,
Мов над озером тихим,
глибоким
Лебідь сплескував
|
Як дитиною,
бувало, Упаду собі на
лихо, То хоч в серце біль
доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» -мене
питали,
Але я не признавалась- Я
була малою горда,-
Щоб не плакать, я
|
Подорож до моря Прощай, Волинь! Прощай, рідний
куточок!
Мене від тебе доленька
жене,
Немов од дерева
одірваний
листочок…
І мчить залізний
велетень мене.
Передо мною килими
чудові
Натура стеле – темнії
Славути красної бори
соснові
І Случі рідної веселі
береги.
Снується краєвидів
плетениця,
Розтопленим сріблом
блищать
річки, –
То ж матінка-натура
чарівниця
Розмотує свої
стобарвнії нитки.
|
Автор У дитинстві Леся захворіла на невиліковну
хворобу – туберкульоз кісток. Страшна хвороба виснажувала тіло, але не дух. Не
любила, коли її жаліли, коли говорили про її хворобу.
Вчитель читає вірш
|
Давня весна
Була
весна весела, щедра, мила,
Промінням
грала, сипала квітки,
Вона
летіла хутко, мов стокрила,
За
нею вслід співучії пташки!
Все
ожило, усе загомоніло-
Зелений
шум, веселая луна!
Співало
все, сміялось і бриніло,
А я
лежала хвора й самотна.
Я
думала: «Весна для всіх настала,
Дарунки
всім несе вона, ясна,
Для
мене тільки дару не придбала,
Мене
забула радісна весна».
|
Ні,
не забула! У вікно до мене
Заглянули
від яблуньки гілки,
Замиготіло
листячко зелене,
Посипались білесенькі квітки.
Прилинув
вітер, і в тісній хатині
Він
про весняну волю заспівав.
А з
ним прилинули пісні пташині,
І
любий гай свій відгук з ним прислав.
Моя
душа ніколи не забуде
Того
дарунку, що весна дала;
Весни
такої не було й не буде,
Як
та була, що за вікном цвіла.
|
Автор Читати і
писати Леся навчилася, коли їй було чотири роки. Відтоді книги стають її
вірними друзями на все життя. «Надія» - перший
вірш Лесі Українки, написаний у 9 років.
Дивним видається те, що вірш,
написаний маленькою дівчинкою, є надто сумним і тривожним. Але він був
відповіддю на арешт її тітки Олександри, яку леся дуже любила і яку царська
влада вислала в далекий Сибір відбувати покарання за те, що вона була
небайдужою до народного горя.
Учень читає
вірш
|
Надія
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись
ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще
раз на рідну країну,
|
Поглянуть іще раз на рідний Дніпро,-
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянуть іще
раз на степ, могилки,
Востаннє згадати
палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
|
Вчитель читає вірш
Мій
шлях
На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».
Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки,
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки,
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з’єднаю свій,
Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна
знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.
|
Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність,
волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…
Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях
тернистий,
–
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!
|
Автор А коли лесі
було 13 років, її вірші були вперше надруковані у львівському журналі «Зоря».
Редактором журналу був у той час Іван Франко. Мама порадила Лесі підписатися
під віршами – Українка. Саме так з’явився цей псевдонім, відомий нині цілому світу.
Вона захоплювалася народним
одягом, говіркою, обрядами, чарівною волинською природою.
Важка хвороба прирікала її ще з
юних літна розлуку з рідним краєм. Леся Українка побувала в багатьох країнах
світу: в Італії, Єгипті, Швейцарії, на Кавказі, та всюди їй «мріялись росисті луки волинські»
Учениця
читає вірш
|
Конвалія
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
|
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
То ж панночка в
веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.
Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій
високий,
Друже мій єдиний!»
Та й замовкла.
Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.
|
Може, й тобі, моя
панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя
панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей
милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку
зів’ялу,
Залишить байдуже!..
|
___________________________________________________________
Учні розігрують сценку
Леся (мала)
Ліси й ліси. Скільки їх! Ні поглядом сягнути, ні
перейти. Стоять похмурі, розвісивши свої зелені шати. І гомонять. Про що? Хто
знає. Кажуть, отим товстелезним дубам, що могутньо вп'ялися в землю і верхів'ям сягають хмар, сотні літ.
От би зрозуміти їхню мову. А що, як вилізти на дуба і причаїтися? Певно, можна
дещо збагнути.
(Леся вилізає на дуба.
З'являються квіти).
|
Ромашка.
Ми дикі квіти,
Із квітів всіх ми найгарніші...
Звідки, дівчино, знаєш про нас
Гідних кращих співанок і віршів?
Волошка.
Хто водив тебе в тихі сади.
Де краса вимагала навіть плати.
З ким у
поле по квіти ходила,
Де лиш вітер нас пестить крилатий
|
Мак.
Може, Лесю, дісталася ти
До
джерел розмаїтої вроди?
Таємниця глибин непроста –
Помилок
не прощає природа…
Леся
Неприборкані діти землі...
Чи не в тому вся сила цілюща,
Подарована бджілці малій
І потребі людській всюдисущій?
|
Квіти.
Поряд із
Вами люди добрішають, бо ми, нашіптуючи їм своїми пелюстками, вселяємо в їхні
душі любов до світлого, чистого.
Мавка.
Хіба ж це
тихий спів? Це ж грім, це блискавиця! Ти сказала, і тебе почули, і про мене
всі заговорили.
Леся.
Мавко, це ти?
Мавка
Я! Я, матінко
моя! Ти дала мені життя. До тебе всі німі й глухі блукали в лісі, заклопотані
справами. А ти побачила й почула мою душу. Мене
в безсмертя повела.
Леся. Тебе у серці я
виношувала довго. А потім... яскравий спалах почуттів.
Мавка. Які ти
передала мені й Лукашеві. 0, як ми кохали!
Леся. Я хотіла передати
чисте, незаплямоване буденністю, кохання.
Мавка. Проте
буденність не залишилась осторонь, вона втрутилася в наше життя, в наше щастя,
у наше кохання. Вона забрала у мене Лукаша. Ні, ні вона не
забрала. Вона пронесла наші болі і страждання через роки. Я жива, я безсмертна.
(Танцює)
Леся.
Все злучиться в цілісність, природа і люди,
Що є, що минуло, що сталось, що буде.
І рідне, й чуже поєднається щільно …
(Виходять)
_____________________________________________________________________
Автор Леся Українка була музично обдарованою, музики її
навчав сам Микола Лисенко, видатний український композитор, друг сім’ї
Косачів. Музика завжди наповнювала дім
Косачів, тут усі дуже любили пісню. Леся грала на фортепіано різні
музичні твори, народні пісні, навіть власну музику. Проте, дуже скоро їй довелося залишити заняття
музикою через хворобу. Це було великою втратою для Лесі, і вона написала дуже
зворушливий вірш «До мого фортепіано», де прощається з улюбленим інструментом,
ніби з добрим другом.
Вчитель
читає вірш
|
До мого фортепіано
Мій давній друже! мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою,
Вповідувать
думки веселі та сумні.
То ж при тобі, мій друже давній, вірний,
Пройшло життя дитячеє моє.
Як сяду при тобі я в час вечірній,
Багато спогадів тоді встає!
Картина повстає:
зібравсь гурточок.
Провадить речі, і співа, й гука,
На клавішах твоїх швидкий, гучний
таночок
Чиясь весела виграва рука.
|
Чого ж я плакала тоді, чого ридала?
Тоді ж кругом так весело було…
Ох, певне, лихо серцем почувала,
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я ще матиму де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
|
Автор Змалку майбутня поетеса жила в атмосфері пісень, народних переказів про мавок,
водяників, русалок. Дуже любила ходити до лісу, а одного разу навіть сама вночі
побігла подивитися, чи не гойдається на довгому вітті берези зеленоока лісова
дівчина… Леся з мамою часто бували в чарівному місці – на озері Нечимному.
Навколо віковічний ліс із столітніми дубами, ніжними березами, плакучими
вербами. Це був особливий, казковий
світ. Сідали біля ватри, на березі озера, і дядько Лев, пасічник, у якого вони
зупинялися, починав свої оповідки… Уже ввижаються Лесі мавки, потерчата,
водяники, русалки. Так і народилася в її творчості чарівна квітка – «Лісова
пісня». Вона була написана далеко від України – в Грузії, де Леся Українка
перебувала на лікуванні.
Учень ( читає уривок
з «Лісової пісні»)
|
Спить озеро,спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни,засни…»
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли білі самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі…Тихі, ніжні зорі
спадали з неба – білі, непрозорі-
і клалися в намети… Біло, чисто
|
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні
спокійні, тихі, не такі, як літні…
|
Автор Для найменших своїх читачів Леся Українка написала
чимало віршів і казок. Казки Лесі Українки
не завжди веселі. Їхні сюжети взяті із життя, вони вчать нас долати
труднощі, що зустрічаються на нашому шляху так, як це робила сама Леся.
Інсценізація казки «Метелики»
Автор 1
Були собі три
метелики: один білий, другий червоний,
а третій жовтий. Вони весело літали цілий день у великому саду, в сонячному
світлі, перелітали з квітки на квітку, куштували медок і летіли далі.
Автор 2
Час їм дуже швидко минав. Вони так загралися, що й не зогледілися, що
сонечко сховалося за хмари і пустився дощ.
Змокли метелики. Полетіли вони до своєї хатки, аж там біда: двері замкнені.
А ключа ніде не можна знайти.
Автор 1
Що тут робити? За той час, що стояли
перед дверима та не знали, що робити, змокли страшенно. Насилу вже крильцями
ворушили.
Автор 2
Ледве долетіли до тюльпана, червоного, з жовтими крапочками. Попросили
його захисту:
Метелики разом
- Любий тюльпанчику, просимо тебе, відчини свій келих та сховай нас від
дощу!
Тюльпан (подивися на них і
промовив)
- Жовтого й червоного прийму, а білий нехай зостається надворі.
Метелики,
жовтий і червоний (разом)
- Коли ти не хочеш захистити нашого братика, білого метелика, то й ми краще
на дощі будемо мокнути.
Автор 1
Метелики смутні полетіли до білої лілеї.
Метелики разом
- Добра ліліє, просимо тебе, відчини свій келих та сховай нас від дощу!
Лілія
-
Я заховаю тільки білого, а жовтий і червоний нехай
залишаються надворі.
Тюльпан білий
- Сам-один не хочу ховатися в тебе! Або вже разом з братами десь знайдемо
захист, або вже вкупі бідувати будемо.
Автор 2
Почуло це з-за хмар сонечко, і схотілося йому побачити тих приятелів, що
так один одного обстоювали. Продерлося крізь хмари і кинуло на метеликів своє
проміння.
Автор 1
Зараз крильцята їм висохли, і самі вони зогрілися і знов літали, танцювали
й раділи, як давніш, аж до самого вечора. А як сонечко зайшло за гору, то
метелики полетіли додому спати.
_____________________________________________________________________
Автор Останні дні свого життя Леся Українка провела
в Грузії: там вона лікувалася.Однак
дедалі тяжчим ставав хрест, який поетеса несла до своєї Голгофи. Та навіть на
смертному ложі Леся Українка до останньої хвилини життя не покидала своєї
єдиної зброї - поетичного слова.
«Нехай моїм останнім акордом буде молитва до
сонця», - говорила вона.
Леся вірила, що тільки сонячне
тепло витіснить із нас дух рабської покори, зла, байдужості, бо ми - ті люди, які
можуть і вміють цінувати талант, шанувати розум, поважати людську гідність, вірити у перемогу
справедливості.
Вчитель читає вірш
|
Жила колись на світі Леся,
Любила мріяти й співати.
Сама – найкраща із поезій,
Якої нам не написати.
У Лесі очі – квіти з луків,
А слово – птаха срібнопера.
|
В собі тяжку
борола муку,
Співаючи «Contra spem spero»
Мов едельвейс на
скелі грізній,
Вона цвіла в лиху годину.
Мою відвідала Вітчизну,
Щоб скласти пісню лебедину.
|
Автор Саме в Грузії перестало битися серце великої
поетеси.
1 серпня 1913 року в Сурамі, в
оточенні рідних і друзів, Леся Українка померла.
Поховали поетесу в Києві на
Байковому кладовищі.
Учениця
Хай палає свічка. Хай палає,
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слова й музика нехай єднають нас.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ
«СТОРІНКАМИ ЖИТТЯ І ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ»
Звучить музика
Автор Ви тільки
починаєте знайомитися з творчістю великої поетеси. Сподіваюся, що ви завжди
матимете потребу звернутися до її віршів, які навчать вас любити україну,
любити і розуміти людей, бути мужніми і
водночас ніжними.
Устами своєї героїні Мавки Леся
каже:
Ні, я жива, я буду вічно жити.
Я в серці
маю те, що не вмирає!
Нехай же буде вічною і наша пам’ять про неї!
Звучить пісня
Де сяє сонце золоте «Квітуча Україна»
І журавлі курличуть,
В саду черешенька цвіте,
Вечерять мама кличе.
Співає сонячні пісні
Уся моя родина,
Бо я вродилась на землі,
Що зветься Україна!
Приспів:
За квітучі гаї
І калини цвіт у лузі
Станьмо, браття мої,
Помолімось разом друзі.
Хай молитви слова
В небо птахою полинуть,
Щоб завжди берегла
Матір Божа Україну!
Любові сповнена земля
Одна така на світі,
Тут кожен день стрічаю я,
Серця добром сповиті.
Ми покладемо за мету
Від малу й до загину
Любити землю цю святу,
Що зветься Україна!
Приспів. (3)
Україну! Україну! Україну!
